Почала вона їх кликати, кричати. Де там! Подружки не чують, не озиваються. Тільки дерева шумлять та птахи на гілках співають. Ходила, ходила Марійка по лісу — і зовсім заблукала. Вийшла вона на галявину. Бачить — стоїть хатка.

Постукала Марійка в двері — ніхто не озвався. Штовхнула — ті й відчинились. Увійшла дівчинка в хатку, сіла на ослін та й думає: «Хто ж тут живе?»

А в тій хатині жив величезний ведмідь. Правда, був він не схожий на інших ведмедів, яких боялися різні дрібні звірі. Господар хатинки ні на кого не полював, тільки малину та мед їв. І його вдома тоді не було: в лісі ходив.

Повернувся ведмідь увечері, побачив Марійку, зрадів.

— Тепер я тебе не відпущу! Будеш тут жити, піч топити та мене кашею годувати.

Так і залишилась Марійка жити у ведмедя. Ведмідь на весь день до лісу йде, а Марійка вдома господарює.

І стала дівчинка думати, як від ведмедя втекти. Адже яким він не був до- брим — усе ж не людина. За дідусем, бабусею, подружками сумувала. Навколо ліс, куди йти — не знає, і спитати нема в кого. Думала вона, думала — і придумала. Напекла пиріжків, дістала величезний кошик і каже ведмедю:

— Я в цей кошик покладу пиріжки, а ти віднеси гостинці дідусеві з бабусею. Тільки пам’ятай: кошик дорогою не відкривай, пиріжки не виймай. Усі до одно- го бабусі з дідусем віднеси. А ще привіт їм передай, у гості запроси. Йди прямо до села, не блукай малинниками. Я на високий дуб залізу та за тобою стежитиму! А тепер вийди на ґанок, подивись, чи нема там дощу.

Тільки ведмідь вийшов на ґанок, Марійка швиденько залізла в кошик, а на голову собі блюдо з пиріжками поставила.

Повернувся ведмідь, узяв кошик на плечі та й пішов у село. Ішов, ішов, стомився й каже:

— Сяду на пеньок, з’їм пиріжок!
А Марійка з кошика:
— Все бачу! Не сідай на пеньок, не їж пиріжок! Неси бабусі, неси дідусеві! Здивувався ведмідь:
— Ти диви, яка хитра! Сидить високо, бачить далеко! — та й пішов швидше. Ішов, ішов ведмідь далі лісом, стомився та й каже:
— Сяду на пеньок, з’їм пиріжок!
Аж чує Марійчин голос:
— Все бачу! Не сідай на пеньок, не їж пиріжок! Неси бабусі, неси дідусеві! Кілька разів ведмідь ще так зупинявся, але, почувши Марійчин голос, вирушав далі.
Прийшов у село, знайшов хату, де жили дідусь із бабусею, та й почав щосили стукати у ворота.
— Відчиняйте, відкривайте! Я вам від Марійки гостинців приніс!
Як почули собаки ведмедя, кинулись до нього. З усіх дворів біжать, гавкають.

Злякався ведмідь, поставив кошик біля воріт та й кинувся в ліс не озираючись. Ледве-ледве утік. Забіг у хатинку, хотів Марійці усе розповісти, але її нема.
А дідусь із бабусею вийшли до воріт. Бачать — кошик стоїть. Зазирнули в нього — й очам своїм не вірять: у кошику Марійка сидить, жива й здорова.
Зраділи дідусь із бабусею. Стали Марійку обіймати, цілувати, розумницею називати.